Кобзареві!

Кобзарю, знов я до тебе приходжу,
бо ти для мене - совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон.

А може, це не зовсім і дрібниця,
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси. Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух - у всесвіті, у світі.
Лише могила з місця - ані руш...
О скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!

Ну, що ж не дивно, покрутився глобус
в диму, в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається по палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде,
шукає форм, не бачених ніколи.
Шукає форм, нечуваних ніде.

І тут же - просто шукачі прокорму,
і шахраї, і скептиків юрма -
шукають найсучаснішої форми
для того змісту - що в душі нема.

Возрадуйтеся, прадіди печерні,
ось пролунав новітній благовіст!
В абстракції, в модерні, в істерії
конає в корчмах витончений зміст.

І сам на себе поглядає збоку -
Чи є в його агонії краса...
Кобзарю мій! Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?

- Я не писав. Я плакав і сміявся.
Благословив, співав і проклинав.
Сказати правду - мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав...

© Ліна Костенко, "НАШЕ ЖИТТЯ", лютий, 1969 рік
#Ліна_Костенко #ЛінаКостенко #Ліна #Костенко